Є дві нації у світі, котрі всю історію свого народу намагаються представити тільки як історію народу гнаного, вічно битого й упослідженого. Обидві ці нації аж хизуються своєю непорочністю і розцяцькованою цнотою, своєю зразковою добротою, ліричністю, а особливо – своєю беззубістю, бо ж ніколи нікого не завойовували, не загарбували, а завше тільки оборонялися.
Тими двома націями є жиди і українці. І ті, й інші возвели мазохізм до якогось державного рівня. Страждання, шморгання носом, посипання голови попелом і постійне скигління одних перед Стіною Плачу, а інших перед Руїною – стало вже життєвою кармою і одною з умов існування.
Лише жиди й українці кожну свою національну трагедію вміють перетворити в карнавальне свято, на якому можна відкрито, бажано перед телекамерами, вмитися слізьми.
Лише жидам і українцям дав Господь пережити голокост. І для тих, і для інших кожен, хто висловить сумнів у великій кількості жертв, стане віровідступником, національним зрадником і платним агентом палестинців, москалів або комуністів.